| As of 18 August 2010, you must register to edit pages on Rodovid (except Rodovid Engine). |
Сергій Омелянович Невмержицький
Van Rodovid NL
| CLAN: verzamelnaam voor 1 familie met diverse achternamen | Невмержицькі |
| geslacht | man |
| Volledige naam bij geboorte | Сергій Омелянович Невмержицький |
| Ouders | |
Notities
А все починалося з коротких епізодів бабусиних спогадів. Боялися тоді люди все розповідати.
1929 рік. Колективізація. На хутір до прадідуся Сергія Невмержицького прийшли з вимогою все нажите століттями віддати в колгосп. Іншого виходу не було. Господар це не пережив і невдовзі помер. А прабабуся прожила до 1939 року. Вона й розповіла своїй дочці, що на хуторі є два скарби, заховані предками, й сказала, де вони знаходяться. Уночі вже батько Сергія Невмержицького зі своїми братами й матір’ю один скарб знайшли відразу. Другий знайти не вдалося.
Там було багато документів. Принесли до хати й переховали в бабусин мішок. Деякі збережені, вже як реліквія, донині. – Я ще пам’ятаю, – розповідає Сергій Омелянович, – що в бабусі на печі зберігався мішечок, у ньому було багато старовинних монет. Принесене бабусею золото заховали за піччю разом із житом й замурували. Але під час війни вдерлися мародери і все забрали.
Збереглися лише три золоті монети, які бабуся замурувала в штукатурку печі. Вони врятували батькові Сергія Омеляновича життя.
Ось як воно було. Батько Сергія Невмержицького, 1925 року, з села Лученків. Почалася війна. Зовсім ще юного хлопця Омеляна, як і багатьох інших, усього понад 600 хлопців з хуторів, зібрали та повели в Овруч на збірний пункт, щоб звідти відправити на фронт. Вони пройшли тільки половину шляху, як побачили жахливу картину: закривавлені й перелякані червоноармійці кудись тікають. Хтось із командирів звернувся до новобранців із запитанням: а ви куди? Ті сказали, що в Овруч, на збірний пункт. Політрук, який супроводжував колону, наказав повертатися назад, бо в Овручі вже німці.
Коли Омелян Невмержицький повернувся додому, то за столом у них вже щось жували офіцер і два солдати вермахту. А в сусідньому селі Возничі моя друга бабуся зі своїми маленькими дочками та односельцями, всього чоловік 30, чекали на розстріл. Врятував їх старий дід, який трішки володів німецькою мовою. Цей дід під час Першої світової війни був у німецькому полоні й перебував у сім’ї саме цього німецького офіцера. Це й врятувало односельців, їх повантажили в машини та вивезли на роботи в Миколаївську область.
– Батька, – розповідає Сергій Омелянович, – як і матір, яка була із сусіднього села, відправили до Німеччини. Така драматична доля. Моя мати пробула там до кінця війни зі своєю подругою Настею Левковською з села Возничів. Вони були скрізь разом – і на роботах, і в таборах. Коли їх хотіли розподілити по різних колонах, то дівчата так міцно трималися, що їх не могли відірвати одну від одної.
До Німеччини ввійшли радянські війська, і, незважаючи на те, що туди наші люди їхали не з власної волі, їх повантажили у вагони й повезли, але поїзд не зупинився в рідній Україні, а попрямував аж до Сибіру.
Коли нарешті прибули до кінцевого пункту призначення, то відразу всім зачитали вирок: тобі 10 років ув’язнення, тобі – 15…
Батько з Сибіру втік. Прийшов додому худий, як нитка. Його мати навіть не встигла обійняти, як у дверях з’явилися енкаведисти. Забрали й кинули до в’язниці в Словечно.
Тоді мати дістала золоті монети й пішла до прокурора. Він їх довго розглядав, похапцем поклав у стіл, а потім каже: «Забирай сина. Коли будуть питати, скажеш, що відпустили, бо в нього сухоти».
Так золото предків врятувало батькові Сергія Омеляновича життя. Ця драматична історія та спогади про давно минулі часи й спонукали Сергія Невмержицького до дослідження власного коріння, яке походить із глибини віків.
van de grootouders tot en met de kleinkinderen
